ВИДИ ПОРУШЕНЬ СЛУХУ У СОБАК

       Слух у собак є другим за важливістю органом. Порушення слуху - це повне або часткове зниження здатності сприймати звуки, воно спостерігається у собак різних порід і вікових груп. Розрізняють часткову  і повну втрату слуху (глухоту). У ветеринарній медицині виділяють такі види порушень слуху, як  кондуктивні, нейросенсорні і змішані. Кондуктивні порушення слуху це патологічні стани, при яких страждає процес проведення звукових хвиль із зовнішнього середовища до структури  вуха, перетворюючи  ці коливання в електричні імпульси. Оскільки з рівня внутрішнього вуха  вже починається процес звукосприйняття, то субстратом кондуктивних порушень слуху є пошкодження, дисфункції або недорозвинення структур зовнішнього та середнього вуха, тобто вушної раковини, зовнішнього слухового проходу, барабанної перетинки і слухових кісточок. Патології  даних структур можуть бути різними. Наприклад, при впливі несприятливих зовнішніх факторів на плід, що розвивається - цуценя може народитися з вадами формування зовнішнього вуха , відсутністю або грубим недорозвиненням вушних раковин. Досить часто цей дефект поєднується з повною атрезією слухового проходу - відсутністю зовнішнього отвору слухового каналу. При цьому зовнішній слуховий прохід також може бути значно звужений . У всіх перерахованих випадках різко знижується можливість передачі звукових коливань до структур слухового аналізатора, де і протікає процес сприйняття звуку. Найчастіше спадково обумовлених або вроджених дефектів звукопровідного    апарату . Найбільш значні з них - запальні ураження середнього вуха, так звані середні отити. Саме вони є основною причиною кондуктивної приглухуватості у собак. Ускладненнями отиту можуть стати порушення цілісності барабанної перетинки, отосклероз, часткове руйнування слухових кісточок.

         Нейросенсорніпорушення слуху це патології, при яких страждає процес звукосприйняття. Даний вид порушення слуху зустрічається частіше і протікає важче, ніж кондуктивні слухові розлади. У його основі лежать пошкодження, дисфункції, недорозвинення і інші патологічні зміни в равлику, волокнах слухового нерва і центрах нервової системи, що відповідають за аналіз звукових сигналів. Субстрат даних порушень слуху зазвичай локалізується не на рівні зовнішнього та середнього вуха, а у внутрішньому вусі або в головному мозку. Основні причини нейросенсорних розладів слуху у собак це:

 - спадкові захворювання органів слуху, характерні, зокрема, для далматинців, бультер'єрів, аргентинських догів та ін; 

- інфекційні та вірусні захворювання, перенесені матір'ю в період вагітності ;

 - асфіксія новонароджених, внутрішньочерепна родова травма; 

- бактеріальний менінгіт

- медикаменти  (наприклад, антибіотики аміноглікозидного ряду).

         Змішані форми порушень слуху представляють собою поєднання двох вищезгаданих порушень. При діагностиці порушень слуху завжди слід враховувати, що найчастіше в основі ураження слуху лежить кілька причин. Питання про поєднання, ступінь  вираженості  на сьогоднішній день залишається відкритим. Обстеження хворої  тварини починають зі збору анамнезу, ретельного клінічного огляду вушної раковини і дослідження слухового проходу за допомогою отоскопа і ендоскопа. Однак ці методи дозволяють виявити причини лише кондуктивних порушень слуху. Для визначення функціонального статусу структур внутрішнього вуха (равлика, волоскових клітин, базилярної мембрани) застосовуються різні аудіометричні методи.  На жаль, ці методики поки не поширені у ветеринарній медицині.

       При виборі методів корекції порушень слуху слід пам'ятати про різноманіття факторів, що викликають ту чи іншу патологію, і можливе їх поєднанні. Лікування повинне бути спрямоване на усунення всіх наявних причин. Корекція кондуктивних слухових порушень, як правило, передбачає оперативне розширення слухового проходу, а також купірування запалення зовнішнього та середнього вуха. Зазвичай при даних патологіях прогноз - від сприятливого до обережного. У разі нейросенсорних і змішаних форм порушень слуху наукові дослідження і клінічний досвід доводять доцільність проведення інфузійної терапії вазоактивними і антігіпоксантним засобами.